Як уже зазначалося, всі міжнародні угоди з охорони промислової власності прийнято поділяти на три групи:

1.    Угоди, що встановлюють міжнародну систему охорони (програмні);

2.    Угоди, що закладають міжнародні класифікаційні системи (класифікаційні);

3.    Угоди, що полегшують отримання охорони промислової власності в декількох країнах (реєстраційні).

До програмних відносяться угоди (6):

•    Паризька конвенція з охорони промислової власності;

•    Найробська про охорону олімпійського символу;

•    Мадридська про припинення неправдивих (фальшивих) або таких, що можуть увести в оману, вказівок про походження товару;

•    Будапештська про депонування мікроорганізмів;

•    Вашингтонська щодо інтелектуальної власності відносно інтегральних мікросхем;

•    Женевська про закони щодо товарних знаків.

До класифікаційних відносяться угоди (4):

•    Страсбурзька про Міжнародну патентну класифікацію (МПК);

•    Ніццька про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків (МКТП);

•    Локарнська щодо закладення Міжнародної класифікації промислових зразків (МКПЗ);

•    Віденська щодо закладення Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків (КЗЕ).

До реєстраційних відносяться угоди (7);

•    про патентну кооперацію (РСТ);

•    про патентне право (РЬТ);

•    Будапештська про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури;

•    Мадридська про міжнародну реєстрацію знаків;

•    Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків;

•    Лісабонська про охорону найменувань місць походження товарів та їх міжнародної реєстрації;

•    Гаазька про міжнародне депонування промислових зразків.

Розглянемо більш детально деякі з міжнародних угод.

2.2.1.    Паризька конвенція з охорони промислової власності

Ця Конвенція є основною міжнародною угодою, що регулює питання охорони прав на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та зазначення про походження чи найменування місця походження товарів, а також припинення недобросовісної конкуренції.

Положення Конвенції діляться на чотири основні групи:

1)    правила, які стосуються матеріального права і гарантують як головне право — право національного режиму для кожної із держав-учасниць;

2)    норми щодо права пріоритету;

3)    загальні правила в сфері матеріального права, що стосуються прав і обов’язків фізичних та юридичних осіб;

4)    положення, що відносяться до адміністративної структури, та заключні положення Конвенції.

Головна мета Конвенції — створення більше пільгових умов для патентування об’єктів промислової власності фірмами, організаціями і громадянами одних держав у інших.

Перший проект розглянутий у 1880 р. 20.03.1883 р. проект підписаний 11-ма державами.

Надалі Конвенція переглядалася і доповнювалася на конференціях:

Брюссель  1900 р.

Вашингтон  1911 р.

Гаага  1925 р.

Лондон  1937 р.

Лісабон  1958 р.

Стокгольм  1967 р. (ратифікована в

Україні)

Зміни на сесіях  Дипломатичної  конференції:

Женева  1980 р.

Найробі  1981 р.

Женева  1882 р.

Учасники Паризької конвенції, куди входили капіталістичні країни, СРСР, країни соціалістичного табору, ряд країн, що розвиваються, Азії й Африки, створили міжнародний союз з охорони промислової власності (Паризький союз). На 15.07.1999 р. — 155 країн були учасниками конвенції.

СРСР приєднався з 01.07.1965 р., а Стокгольмський текст ратифікував 19.09.1968 р. (конвенційний пріоритет на авторські свідоцтва).

Паризька конвенція не передбачає створення міжнародного патенту, який, будучи виданий в одній країні-учасниці цієї Конвенції, діяв би у всіх інших країнах (там він може вільно використовуватися без видачі винагороди, якщо він там не запатентований).

Основні положення Конвенції:

1)    про національний режим заявки на патент за чинними у країні законами (однакові права іноземцям);

2)    про конвенційний пріоритет;

3)    спрямовані на запобігання зловживань, пов’язаних із здійсненням виключного права, наданого патентом.

Право конвенційного пріоритету означає, що заявка, подана в одній країні-учасниці Конвенції, володіє в інших країнах пріоритетом протягом року, винятково з моменту подачі в першій країні.

Право попереднього використання означає, що організація, яка до подачі заявки на винахід незалежно від винахідника застосувала в межах країни, де заявляється, даний винахід або зроблені всі необхідні до цього приготування, зберігає право на подальше безкоштовне використання даного винаходу без поширення обсягу.

Запобігання зловживань передбачає:

•    видачу примусових ліцензій іншій особі, якщо патенто- власник не дає можливості застосовувати іншим особам винахід (малоефективне);

•    охорону винаходів на виставках, якщо заявка буде подана протягом шести місяців;

•    застосування винаходу на кораблях, засобах повітряного чи наземного транспорту, що тимчасово прибули в країну, де отриманий патент (це не порушення прав);

•    недопускання до реєстрації знаків, що відтворюють державні герби, емблеми міжнародних організацій і т. ін.

Правила Паризької конвенції стали недостатніми для країн, що проводили закордонне патентування в широких масштабах. Біля половини заявок, власне кажучи, дублюються, тому що робляться на ті самі винаходи, але в різні країни. У результаті великої підготовчої роботи 17.07.1970 р. на Дипломатичній конференції у Вашингтоні була укладена інша багатостороння угода — РСТ (Великобританія, СІЛА, Франція, ФРН, Японія, СРСР із 01.06.1978 р.). Цей договір був доповнений 02.10.1979 р. і модифікований 03.02.1984 р. Договір набрав чинності з 1978 р. і становить собою спеціальну міжнародну угоду в рамках Паризької конвенції. Договір регулює права і обов’язки як держав-учасниць, так і заявників, які подають міжнародні заявки. Його основними нормами є положення про міжнародну заявку, міжнародний пошук, міжнародну попередню експертизу.

Процедура патентування згідно з РСТ складається з двох фаз — міжнародної і національної. Міжнародна фаза включає подання міжнародної заявки за єдиною формою відповідно до вимог Договору та Інструкції до нього, проведення пошуку, міжнародну публікацію і міжнародну попередню експертизу. Така експертиза не є обов’язковою і проводиться за бажанням заявника. Національна фаза становить собою процедуру розгляду міжнародних заявок у патентних відомствах тих держав, які були зазначені чи вибрані з урахуванням міжнародного пошуку і міжнародної попередньої експертизи. Станом на 15.07.1999 р. учасницями договору РСТ є 104 країни.

Таким чином, Договір передбачає можливість складання і подачі в національне патентне відомство так званої “міжнародної заявки”, коли заявник бажає забезпечити охорону в декількох країнах. Заявка подається в Орган, що проводить докумен- таційний пошук зі складанням переліку документів, що беруться до уваги при проведенні експертизи. Звіт про пошук і копію поданих документів (за необхідності) направляють заявнику, що може внести зміни у формулу винаходу. Потім міжнародна заявка разом із звітом про зроблений пошук направляється в національні патентні відомства тих країн, у яких заявник хоче одержати охорону винаходу (до кінця 12-місячно- го терміну з дати пріоритету у своїй країні). Розгляд міжнародної заявки починається після 20 місяців з дати пріоритету для того, щоб до цього часу був підписаний звіт про міжнародний пошук. Міжнародні заявки публікуються ВОІВ через 18 місяців з дати пріоритету.

Переваги для патентних відомств — непотрібна повторна експертиза, тому що був міжнародний пошук.

Переваги для заявника — подається одна міжнародна заявка і на одній мові.

Конвенція, прийнята 9.09.1986 р., базується на трьох основних принципах і містить ряд положень, які визначають мінімальний рівень охорони, що надається, а також ряд спеціальних положень щодо країн, які розвиваються. Три основні принципи такі: твори, країною походження яких є одна з договірних держав (тобто твори, автор яких є громадянином такої держави, або твори, вперше опубліковані в такій державі), повинні користуватися тією ж охороною в кожній з інших договірних держав, яка надається творам їх власних громадян (принцип національного режиму); така охорона не повинна обумовлюватися виконанням будь-яких формальностей (принцип автоматичної охорони); така охорона не залежить від наявності охорони в країні походження твору (принцип незалежності охорони). Мінімальні норми охорони поширюються на твори і права, які підлягають охороні, а також на термін охорони. Стосовно творів, то охорона повинна поширюватися на “... кожний твір у літературній, науковій і художній сферах, незалежно від способу або форми його вираження” (стаття 2 (1) Конвенції). З урахуванням деяких дозволених застережень, обмежень або виключень правами, які повинні визнаватися як виключні права давати дозволи, є такі: право на переклад; право на адаптацію і аранжування твору; право на публічний показ або виконання драматичних, музично-драматичних і музичних творів; право публічно декламувати літературні твори; право передачі для публічного ознайомлення, показу або виконання таких творів; право на мовлення (з можливістю для договірних держав передбачати лише право на винагороду, замість права давати дозвіл); право відтворювати будь-яким способом і в будь-якій формі (з можливістю для договірних держав дозволяти відтворення без згоди автора в деяких особливих випадках за умови, що воно не суперечить нормальному використанню твору і не завдає відчутної шкоди законним інтересам автора; і з можливістю для договірних держав, у випадку звукового запису музичного твору, встановлювати права лише на справедливу винагороду); право використовувати твір як основу аудіовізуального твору, а також право на відтворення, розповсюдження, публічне виконання або ознайомлення публіки з таким аудіовізуальним твором. Конвенція також передбачає немайнові права, тобто право автора вимагати визнання його авторства на твір і протидіяти будь-якому спотворенню, перекрученню або іншій зміні цього твору, а також будь-якому посяганню на твір, здатному завдати шкоди честі або репутації автора. Стосовно тривалості охорони загальне правило полягає в тому, що охорона триває до закінчення п’ятдесятого року після смерті автора. Однак є виняток з цього загального правила. Для творів, випущених анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 50 років після того, як твір став правомірно доступним для публіки, за винятком тих випадків, коли взятий автором псевдонім не викликає сумнівів у його особі або якщо автор розкриє свою особу протягом цього терміну. В такому випадку застосовується загальне правило. Для аудіовізуальних (кінематографічних) творів мінімальний термін охорони закінчується через 50 років після того, як твір став доступним для публіки (випуск твору), або — якщо ця подія не настане — термін охорони закінчується через 50 років після створення твору. Для творів прикладного мистецтва і фотографічних творів мінімальний термін охорони закінчується через 25 років від часу створення такого твору. Країни, які відповідно до практики, встановленої Генеральною Асамблеєю ООН, вважаються такими,що розвиваються, стосовно деяких творів і за певних умов можуть не дотримуватися цих мінімальних рівнів стосовно права на переклад і права на відтворення. Бернський союз має Асамблею і Виконавчий комітет. Будь-яка країна — член Союзу,

^ »

яка приєдналася, принаймні, до адміністративних і заключних положень Стокгольмського акта, є членом Асамблеї. Члени Виконавчого комітету вибираються з членів Союзу, за винятком Швейцарії, яка є членом Комітету. Підготовка дворічної програми і бюджету Міжнародного бюро стосовно Бернського союзу є завданням Асамблеї цього Союзу. Конвенція відкрита для всіх держав. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні подаватися на збереження Генеральному директору ВОІВ. Станом на 1 листопада 1999 року учасниками Конвенції були 125 держав.